Про нас

Наші проекти


Фотогалерея

Ми у соцмережах

wikipedia    facebook

Moy mir    Vkontakte


Земляцтва


Партнери

Інтерв’ю
24.10.2019 : Киев
Міша-Калькулятор із «33-го каналу» повернувся із війни
У 2016-му молодий та перспективний журналіст «33-го каналу» Михайло Буздиган круто змінив своє життя!

Мирну Вінницю та рідну Сосонку Мишко змінив на військову форму, десантську виправку та передову в донецьких Пісках…

Після закінчення контракту наш колега розповів про війну, зарплати «на нулі», як не підставитись під снайпера і укорінення у мирні вінницькі дні…

– Чому ти вирішив змінити перо на автомат?

– По-перше, це був патріотичний порив, коли поруч зовсім молоді хлопці вже стали героями війни і захисниками України! Тим більше, я потрапив у «десантуру», до 80-ї ОДШБ. Пів року ми відвоювали у Пісках буквально за кілометр-два від Донецького аеропорту… Чи жалкую я про щось? Ви ж розумієте, що війна — це не флешмоб і не весела прогулянка… Тому згадувати справді буде що до кінця життя. Але не про все нині можна розказати в інтерв’ю, мамі, друзям та рідні.

– З якими серцем і словами мама, відома вінницька поетеса Валентина Сторожук, тебе відпустила в АТО?

– Звісно, вона переживала… Але підтримала мій намір йти до війська, бо як можна забороняти комусь захищати свою землю і країну? Тим більше, що ми проходили перед АТО серйозну підготовку на полігоні, нас вчили ветерани і справжні специ. Але коли прибули на передову, в ті самі знамениті Піски, то певний час я не казав і не міг казати матері про своє реальне місцезнаходження. Заспокоював її, як міг. Мовляв, ми у Покровську — за 50 кілометрів від «передка», сидимо на 3-й лінії, на підстраховці. Але одного разу пересилав брату фронтові фото, і на одному із них за моєю спиною виднілись вежі-близнюки із ДАП… Коли мама побачила той знімок, то приховувати щось було вже марно. Адже «картинку» з Пісків у ті дні показували по телевізору. Відтоді між нами все було максимально відверто, але серце та нерви матері все одно бережу, як можу.

– Свій перший день на війні пам‘ятаєш?

– Так! Хіба можна таке забути, коли із мирного життя потрапляєш під обстріли та цілодобову небезпеку… Було страшно! Адже була зима, все голе, побите і, як тільки висунеш голову, — одразу щось звідти прилітає… Добре, що донецькі судді та прокурори колись у Пісках гарні підвали під своїми «замками» побудували… І ці «бункери» досі реально рятують під час обстрілів! З часом, коли вже починаєш розу­міти всі розклади на передовій, то навіть таким пекельним селом можна, майже безпечно, пересуватись і жити.

– Який у тебе був позивний?

– Це дивно, але Калькулятор. Бо вийшло так, що ще на по­лігоні я швидко порахував, кому і скільки мають дати виплати… З математикою в школі все було Ок, і на війні швидке додавання та множення пригодились. А як вже ділення, то кличуть лише мене: «Калькулятор, ану, порахуй…»

– Ти рік був на реальній війні… Як вдалось зберегти Україну та власну голову?

— Найжорсткішою була перша ротація… Тут, у мирному житті, всі кажуть із телевізора про перемир‘я… Але його немає! Звісно, тепер там не так, як у 14-му році, але щоночі між нами і ними були «вогняні» взаємини. Щоб вижити, там є 2 важливих правила: «Знаєш, що таке – не лізь»!» та «Не знаєш – тим більше не лізь»… І голову не висовуй, бо снайпери не подарують. Але навіть «на нулі» ти часом розслабляєшся, ходиш без каски, без броніка і в одних «в’єтнамках» у літню спеку… І через таку безпечність тебе може вбити одним-єдиним осколком міни чи снаряда! Тому ніякого геройства: війна – це важка робота, яка стала буденщиною… Особливо, коли стріляють! І ніякої «дідівщини» на «передку» немає, бо там всі рівні перед смертю… А коли копаєш окопи під час першого приморозку чи під затяжною осінньою зливою, то думаєш саме про рідний дім та мамині пиріжки…

– Що скажеш як фронтовик про «Формулу капітуляції»? – Самі розумієте, як ставляться солдати до того, щоб віддавати позиції та відходити з землі, яку полили кров’ю побратими… Нам нікуди відступати – ми на своїй землі! Тому жодної капітуляції та перемовин із Росією! Вони самі з Донбасу не підуть…

– Скільки нині реально платять на передовій?

– На самому «передку» із врахуванням «бойових» солдат отримує до 25 тисяч… Після таких цифр багато хто скаже про заробіт­чанство! Але я йшов на війну не за гроші, УБД чи щоб стати героєм… Я не герой – я пішов захищати Україну і думаю, що справився як мужчина… Мама Валя мною пишається.

Я віддав свій борг Україні та не продовжував контракт, бо маю інші плани на майбутнє. Нині ще відлежуюсь від війни на «маминій печі» та шукаю роботу із дронами… Бо там ми їх запускали на ворожу територію, навіть у Крим! Бачу, що тут є велика перспектива знайти себе як «дроновода» у сільському господарстві на Вінниччині…

– Мемуари чи журналіс­т­ські матеріали про свою війну ще напишеш?

– На неї мають право ті, хто здійснив справжній подвиг – воював в аеропорту, відбив якесь місто, звільнив Маріуполь чи врятував життя побратимів… Я просто воював, і нічого такого із книжок в окопах не було. Насправді війна брудна, кривава і не для картинки… Також вважаю, що всіх на війну брати не варто, бо краще мати двох надійних друзів за спиною, ніж 10 без мотивації та з мокрими штанами.

– Як тебе з війни зустріла мирна Вінниця?

– Приїхав додому, і перше, що вразило – тиша і краса природи… Там цього немає, бо ти рятуєш власне життя і країну. Тому звикаю до тиші, домашніх харчів та сну без стрілянини й тривог. Війна не сниться… Сняться мандри і далекі країни. Мабуть, пора зібрати наплічник і поїхати побачити світ…

– Рідна газета «33-й канал» та вінницьке сало на фронті зігрівали?

– Казав і кажу — це найкращі подарунки на передовій, які можна отримати від волонтерів чи в посилці з дому. Дякую всім, хто про нас дбав і дбає… Було приємно, коли вінницькі волонтери привозили смаколики і свіжі новини… Бо навіть при наявності мо­більного Інтернету часу на читання не було… Думаю, що рано чи пізно я повернусь в ті місця, де тривали бої… Бо ця війна не може тривати вічно, і ми маємо перемогти!

– На байк, рокерську косуху та породистих псів ще є настрій?

– Я багато в чому змінив свої погляди на життя, але «собакевичі» не дають забути про молодість і ганяють мене, як багато років тому…

Джерело: 33kanal Автор: Роман Ковальський

 Звертань: 10
Фото дня
Вінниччина
"Чечельницька весна"
Вінничани у Києві
Відродження музею М. Леонтовича, Галина Тарасюк на районній художній виставці разом з працівниками культури Теплицького району
Згадай батьківщину
Віртуальний проект Товариства «Вінничани у Києві» створений для інтеграції київських вінничан, полегшення спілкування між ними, встановлення контакту та нових корисних знайомств. Своїм завданням ми також вважаємо і збереження історії Вінниччини, популяризацію її культурних та духовних надбань, вшанування історичних місць та важливих подій, всісвітньо відомих постатей - вихідців з Вінниччини. Пропонуємо Вам ознайомитись з цікавими матеріалами та історіями, які розміщені за посиланням нижче.
Інтерв’ю
Опитування
Який сувенір ви привозите з Вінничини?
Вінницькі цукерки
Горілку ~Nemiroff~
Вінницькій хрін
~Мед Поділля~
Продукти ~АВІС~
Підписка
Я хочу отримувати останнi новини та цiкаву iнформацiю за цiєю адресою:
Погода
Яндекс.Погода
Яндекс.Погода
»   Новини     »   Персоналiї     »   Контакти     »   Наші фото     »   Запрошення до товариства